История 10-11 класс Biomax

Яким було ставлення до війни у населення й тогочасних політичних сил підросійської України

0
Ответы:

Стривожені Польським повстанням 1863 року, російські чиновник вирішили покінчити з «української загрозою» в зародку, перш ніж вона могла докотитися до столиці імперії. Як привентивное заходи зявився указ царського міністра внутрішніх справ графа Валуєва П.А. від 1863 року. Він представляв собою адміністративний декрет, що забороняє всі просвітницькі та релігійні книги, видані українською мовою. Хоча цей крок влади серйозно ускладнив просвіта мас, піднесення національної самосвідомості серед дворянства тривав, в українських містах виник ряд таємних просвітницьких організацій, що називалися громадами. Вони не відрізнялися ні політичним радикалізмом, ні вузьким націоналізмом. В умовах же російської реальності вони могли існувати тільки негласно - царська поліція стежила за їх діяльністю вельми пильно. Громади ледь могли похвалитися організованістю, а в їх діяльності не вистачало насамперед координації. Київська організація неофіційно грала роль центру, а її керівники, політичний теоретик Михайла Драгоманов і історик Володимир Антонович, вважалися лідерами руху. Саме Драгоманов розробив серйозну політичну програму, засновану на принципах демократизації та федералізації як австро-угорської, так і російської монархій, які панували на українських землях. Програма передбачала рівні права основним словянським народам - ​​росіян, українців і поляків. Драгоманова, як авторитетного вченого, добре відомого всій Росії, громади одноголосно обрали керівником місії зі створення центру української політичної та наукової діяльності за кордоном. (Драгоманов займав цей пост в Женеві кілька років, а потім в 1889 році повернувся до наукової діяльності, ставши професором Софійського університету в Болгарії.) Необхідність перебування Драгоманова за кордоном була викликана навіть більш суворим царським указом, виданим в Емсі (1876 г.), який забороняв всі публікації на рідній мові разом з українською культурною і просвітницькою діяльністю. Надалі ці заходи послабили український рух у Російській імперії і ще більше обмежили його звязку з масами. Але поступово воно ставало все більш радикальним.

Важливий внесок у справу інформування решти світу про Україну також внесли численні закордонні гості і мандрівники, які вивчали Росію. Їх вражали відмінності між північною частиною імперії і більш привітною, багатою і, крім того, норовливої і незалежної південної, населеної українцями.

Німецькі експерти по східному питання продовжували уважно стежити за політичною, соціальною і літературним життям в Україні. Навіть ті, хто сприймав Росію як єдине ціле і не підтримував ідею по її розчленування, починали розглядати «існування Малоросії і її політичного руху (українського націоналізму) як вельми серйозну проблему».

В останні десятиліття перед Першою світовою війною царський режим проводив політику придушення національних рухів усередині імперії. Однак, незважаючи на те що в суспільстві вводилися жорсткі обмеження, владі все складніше було відповідати на виклики з боку неросійських народних рухів, насамперед в Україні. Це національний рух отримувало активну підтримку з боку українських лідерів, які перебували в еміграції, а також значна допомога йому надавалась з територій, непідвладних Росії, особливо Східної Галичини.

Процес розвитку політичних партій в Україні можна простежити в два останніх десятиліття перед Першою світовою війною. Але більш важливим зявився зростання національної самосвідомості серед робітників, певних верств середнього класу, поміщицького стану і селянських мас.

Проте на початку Першої світової війни і в період катастрофи царського режиму в Росії український національний рух ще не набуло належного розвитку і тому виявилося не готове використовувати виникли можливості. Усвідомлюючи власну слабкість і віддаючи собі звіт в нової соціальної реальності, що склалася в Росії, українці встановили тісний звязок з соціалістичним і демократичним рухом в інших регіонах імперії. Національні лідери передвоєнного періоду, за невеликим винятком (Українська революційна партія М. Міхновського), ставили собі за мету досягнення автономії і в публікаціях або заявах обмежувалися лише вимогами демократизації Росії і її децентралізації на федеральній основі.

1 Решение
Отв. дан Examplez
Для написания вопросов и ответов необходимо зарегистрироваться на сайте